search
top

Сергій Дзюба: «У світі сформувалося новітнє товариство літераторів…»

1239576_758975174113792_887137796_n

Буквально впродовж кількох місяців українські письменники Сергій і Тетяна Дзюби із Чернігова видали за кордоном дві поетичні книги – «Розмова чоловіка і жінки» (Польща, упорядники та перекладачі – науковці з Яґеллонського університету в Кракові Роксана Кжемінська, Анна Тилютка і Маріанна Хлопек-Лабо; польською й українською мовами, збірка вийшла в останні дні 2013 року) та «Вибрані вірші» (США, перекладачі – письменники Люба Ґавур і Богдан Бойчук; англійською й українською, 2014).

Також Сергій Дзюба разом із громадянкою Італії Людмилою Шутько переклав з італійської, упорядкував і видав недавно книжку казок «Закон радості» (українською та італійською мовами). Неймовірно? Але «це – лише початок, найцікавіше буде попереду!» – запевняє мій співрозмовник.

– Пане Сергію, Ви – автор 45-ти книг, всі вони присвячених дружині Тетяні. Це – поезія, проза, публіцистика, книжки для дітей, радіофільми та радіоп’єси, літературознавчі статті, рецензії, пародії, гумор, пісні (і слова, і музика)… Як Вам взагалі пишеться? Чи болісним буває народження нового твору?

– Наталю, я ніколи й нічого не пишу з примусу. Маю на увазі творчість, а не буденну журналістську роботу, коли доводиться ходити на усілякі наради й сидіти там по кілька годин. А вірші створюються буквально на одному диханні – подивився на дружину й написав нову поезію, – посміхається. – А як інакше? Навіть не уявляю, як можна писати вірші на замовлення. По-моєму, це вже збочення якесь…

– На думку фахівців, така кількість присвячених книжок одній коханій жінці – єдиний випадок у світовій літературі. Як спрацьовує присвята-мантра?

– Не знаю, це треба в Тані спитати, – стенає плечима. – Я завжди говорю, що мені не потрібні ніякі рекорди в книзі Гіннеса. Як на мене, це нормально – присвячувати книжки дружині. Вона знає за що… – декламує напам’ять:

Душа – мов скрипка: пилом припада

І враз страждає на високих нотах.

Ти ще струна – не думай про літа,

Ти закохайся в мене у суботу.

Душа – як рима: все шука слова,

Мандрує від поеми до поеми.

Ти знаєш: благодать – де нас нема.

Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь – мов квітку, не зірву.

У мене тільки чуб – від Одіссея.

Так хочеться душі, як божеству,

Щоб хтось молився хоч колись на неї.

– Ваша поезія перекладена п’ятдесятьма мовами світу, а твори надруковані в 23 країнах. Як вдалося перетнути літературні й журналістські кордони? Це – популяризація літературної України чи пізнання інших мов через призму власних творів?

– Я раніше працював на радіо «Новий Чернігів» та радіо «Мелодія», зокрема створював радіоп’єси: був сценаристом, режисером-постановником, виконавцем головних ролей… 36 таких вистав прозвучали в ефірі, деякі – по 10-12 разів на замовлення наших радіослухачів. То була моя мрія дитинства (малим дуже любив радіоп’єси), і я її втілив. Вважаю, що це правильно – втілювати свої мрії! А потім влада наше радіо закрила, і я почав міркувати: «А що далі?». Так, буквально з нічого, на рівні ідеї, виник міжнародний літературний проект «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби п’ятдесятьма мовами світу».

Чесно кажучи, ніхто не вірив, що нам вдасться бодай щось зробити. Адже ідея така: переклади мають бути високохудожніми; ми знайомимося й взаємовигідно співробітничаємо з відомими, талановитими й шляхетними людьми з багатьох країн. Але минуло якихось півтора року, і тепер ми щодня отримуємо по 10-15 листів від письменників з різних континентів. Дехто з приятелів жартує, що в світі сформувалося нове товариство літераторів, яке швидко розвивається… Насправді, тут немає ніяких особливих секретів – головне, почати й щось неодмінно робити навзаєм; адже нас перекладають безкоштовно.

Отож я перекладаю твори своїх закордонних друзів-колег українською, публікую їх у вітчизняних журналах, пишу рецензії на їхні нові книжки. Ось зараз видаю в Україні у своєму перекладі збірку оповідань «Смарагдовий берег» відомого шведського письменника Ак Вельсапара. Дещо раніше його твори я розмістив в «Українській літературній газеті», популярних журналах «Всесвіт», «Золота пектораль», «Березіль», «Бористен», на порталі «Укр.Літ» Національної спілки письменників України; також готуються ексклюзивні публікації в часописах «Кур’єр Кривбасу» та «Дзвін». У свою чергу, Ак Вельсапар цього року надрукує книжку наших із Танею віршів у Швеції. Ось такий механізм. Бачите, як усе просто?!

Для нас це – задоволення, пізнання світу й пропаганда української літератури (класики та сучасних письменників); адже до знайомства деякі зарубіжні літератори не знали, хто такі Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Григорій Сковорода, Михайло Коцюбинський…

– Тепер знають?

– Авжеж! Я на такі розмови часу не шкодую. І про Майдан їм немало розповідав. Тепер усі вони – друзі України, щиро вболівають за нас.

– Ви – багатогранна людина і у творчому доробку маєте книжки про українських миротворців; співвітчизників, котрі воювали за радянських часів в Афганістані, Єгипті, В’єтнамі, на Кубі, в африканських державах. Знаю, що Ви служили у війську (майор запасу). Це сприяло написанню текстів? Зараз щось пишете на військову тематику?

– Я пишу тільки про те, що пережив. Служба в армії була нелегкою, але це – досвід. Дехто вважає, що то, мовляв, не письменницька справа – писати про українських миротворців. Однак я отримую листи з усієї України, з-за кордону. Людям дійсно цікаво! Тому продовжуватиму цю роботу. Власне, вже з’явилася нова книжка – «Життя між кулями».

– Відзнаку міністра оборони (медаль «За сприяння Збройним Силам України») Ви «за миротворців» отримали?

– Так, за «Замінований рай». Написав про Ірак, Косово, Ліберію, Сьєрра-Леоне, Ефіопію, Еритрею, Ліван, Грузію… Про життя людей на війні. Написав правду, нічого не прикрашаючи. Цю книжку відзначили й премією Держтелерадіо України імені В’ячеслава Чорновола, як кращу публіцистичну роботу року. Я просто надіслав один примірник на конкурс, на «ура», щоб люди знали – є така книга. Поняття не мав, хто там у журі; зовсім не сподівався на визнання (там щороку відзначають лише одного автора). І, уявіть собі, раптом переміг. (На Держтелерадіо в той час не було корупції!)

– Ваші твори увійшли до нової хрестоматії «Українська література для дітей», яку Міністерство освіти і науки рекомендувало для вивчення у вищих та середніх навчальних закладах. Казки, повісті й романи для малечі (одна з Ваших літературних граней) – це тимчасовий «відпочинок» від дорослої письменницької роботи?

– Ні, я дуже люблю писати для дітей! Мабуть, це – найскладніше, бо юні читачі не терплять нудних книжок – їм із першої ж сторінки має бути цікаво. Тож приємно, що казкова трилогія про кленового бога Кракатунчика «Душа на обличчі» та роман у міні-новелах «Потягуськи», створений разом з Іриною Кулаковською, в чернігівських бібліотеках зачитані до дірок – як то кажуть, живого місця немає! Отже, комусь вони потрібні. Одна дівчинка навіть розповіла, що книжка про Кракатунчика врятувала їй життя!

– Ваші дотепні автобіографічні твори, такі собі мемуари, зокрема «Як я був агентом ЦРУ», – це ностальгія за молодістю чи початок підведення підсумків?

– Ну, які підсумки? Мені цього року тільки п’ятдесят виповнюється. Все життя попереду! – (посміхається). – Просто захотілося розповісти про свої веселі студентські пригоди – я ж мешкав у легендарному іноземному гуртожитку на вулиці Ломоносова в столичному студмістечку.

– Ви – родом із Пирятина, що на Полтавщині (звідки телеведуча Ольга Герасим’юк); але літературно оспівуєте найчастіше все-таки Чернігівщину, яка стала для Вас рідною. Чи підтримуєте зв’язки з відомими земляками?

– Оля Герасим’юк допомогла мені вступити на журфак Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Так вийшло, що в школі я не хотів учити хімію, однак потрібно було мати в атестаті хоча б «четвірку». Тож попросив учительку: «Змилуйтеся, Ніно Дмитрівно, поставте хорошу оцінку, а я більше не бешкетуватиму на Ваших уроках, навіть не стрибатиму на перерву з другого поверху через вікно». Вона: «Гаразд, але поклянися, що не вступатимеш до вузу, де є хімія». – «Клянуся, щоб я здох! Я в журналісти піду!». – «Справді? Тоді познайомлю тебе зі своєю донькою». Її Оля була ще тоді не надто відомою київською журналісткою, але вона дуже допомогла – терпляче позаймалася зі мною, причому абсолютно безкорисливо… Звісно, я зараз із задоволенням спілкуюся зі своїми земляками, хоч тут, на Придесенні, мене вже давно вважають своїм.

– Пане Сергію, зважаючи на Ваш творчий доробок, маєте особливий погляд на жіноцтво: «Зима така маленька, мов японка» (2004), «Кожній жінці хочеться… на Марс» (2005). Ви розгадали таємничість Жінки?

– Наталю, Ви ж самі розумієте, що це – зовсім нереально; легше на Марс потрапити… Але я дуже люблю спілкуватися з жінками, вони – мої найкращі друзі!

– Ви – ще й поет-пісняр і водночас композитор. Хто Ваша Муза?

– Дружина Таня. Ось «Балада про квітку», їй присвячена, – декламує напам’ять:

Я прагнув пітьми,

пустки,

пустелі.

І був знайомим звіром

із відчаю і втоми.

І лежав під трьома ковдрами

скоцюбленим, сполоханим

створінням.

І це не було парадоксом –

я замерзав.

І божеволів, мов сто

поетів,

і не міг спромогтись

вичавити бодай думку.

І кликав на поміч Ісуса.

І стискав у пригорщі

кволе серце.

Ти злякалась.

І прокинулася великою

Полум’яною Квіткою,

щоб прийти до мене

і розчинитись пелюстками.

Хотів тепла,

краси,

снів, що збудуться.

І це не було парадоксом –

ми засинали…

– У Вас ‑ десятки престижних міжнародних і всеукраїнських нагород. Така популярність і затребуваність у суспільстві – це гарна промоція чи зв’язки з потрібними людьми?

– Наталю, за все своє життя я нічого (жодного разу!) не просив у влади. Ми живемо досить скромно. Більше того, талановиті, розумні й шляхетні люди досі в Україні не потрібні, вони – на маргінесі життя. Всі проблеми нашої держави в тому, що тут так і не сформувалася національна еліта. Маю на увазі дійсно видатних людей, високоосвічених патріотів, а не колишніх бандитів, які раптом стали політиками…

– Простір Чернігова як для громадської, наукової та літературної діяльності не обмежує Ваш письменницький талант? Не було думки поїхати до іншої країни, щоб сповна себе реалізувати?

– Знаєте, чимало моїх друзів дитинства та юності давно емігрували й мешкають тепер в Америці, Європі та Австралії. Так от, уявіть собі, вони мені часом навіть трохи заздрять. Можливо, їхні онуки стануть справжніми американцями, німцями чи французами; але емігранти завжди будуть там чужими, людьми другого сорту. Розумієте? Це – як у моєму вірші: «Все відносне в цьому світі – секс, трамвай і Пугачова…». Отож я щиро радію тому, що маю. Взагалі, я зовсім не заздрісна людина.

– На Вашу думку, зброєю літератора має залишатися Слово?

– Все залежить від конкретної ситуації: коли – Слово, а коли й автомат Калашникова…

Автор: Наталя Куліш

top